Чорні дні фашистської неволі для Гребінок настали в липні 1941 року. Щоб залякати людей, гітлерівці встановили жорстокий режим, запровадили комендантську годину. Пам’ятаю, як 25 серпня, коли у склад цукрозаводу загнали 37 чоловік, зачинили їх там, а наступного дня розстріляли.

Ці безчинства викликали ще лютішу ненависть до ворога, жадобу помсти. В Гребінках було створено підпільний комітет, куди увійшла і я. Ми розповсюджували листівки, закликали людей ухилятися від примусового виїзду до Німеччини, організовували диверсії на цукрозаводі, де працювали радянські військовополонені. Були у нас свої зв’язківці в Кодаках, Пинчуках. Вони допомагали підбирати надійних товаришів для створення партизанського загону, в який увійшло тридцять чоловік. Командиром ми обрали Т. О. Копитіна.

Спочатку провели декілька диверсій на цукрозаводі, під’їзних коліях, зібрали чимало зброї і медикаментів. Трохи пізніше було прийняте рішення - об’єднатися з фастівськими месниками. Вирушили до Мотовилівського лісу. По дорозі у Тростинській Новоселиці, Пинчуках, Оленівці здійснили напади на поліцейські управи, забирали списки приречених на каторгу в Німеччину людей, налогові документи, зібрали за допомогою населення чимало зброї, яка знадобилася для розгрому жандармерії в Гребінках.

Ряди партизанів поповнювалися. І, об’єднавшись з Василь­ківським партизанським загоном, ми почали завдавати ворогові відчутніших ударів.

Кожна партизанська операція підкошувала сили фашистів. Народних месників ворог боявся особливо, адже вони нападали зненацька, в будь-яку пору дня і ночі. Часто сили були нерівні, і партизани несли значні втрати. Але ми перемагали завдяки великій любові до рідної землі, народу, який хотіли поневолити чужоземці, правильній організації і маневреності дій.

На все життя закарбувався бій поблизу Мотовилівки, де німці вирубували ліс для своїх цілей. Розвідка донесла, що на цих роботах було зайнято небагато людей. Замаскувавшись, наша група прийняла бойовий порядок. Та трапилося несподіване: на вирубку з’явилася велика колона озброєних німців. Однак, не зважаючи на це, хлопці відкрили вогонь. Сили були нерівними, і я не встигала перев’язувати поранених. Багатьох тоді не вдалося врятувати. Під високими соснами Мотовилівського лісу перестало битися серце комбата Д. І. Дубініна.

Важкий двобій тримав загін в 1943 році поблизу Макарова. Смертю хоробрих у ньому полягли гребінківці О. Прохоров, М. Сауленко, В. Михайлов, був важко   поранений С. Новосардян.

…Залишилися позаду ті важкі чорні роки. Багато забулося, багато й пам’ятається. Але хочеться одного: щоб такі спогади ніколи не тривожили серця. Ні дітей, ні внуків.

Матеріал “Із спогадів Наталії Василівни Грушовець про нелегкі героїчні часи війни” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран