Війна з німецьким фашизмом тривала ще майже півтора року, а село починало відбудовуватись, ставати на ноги.

Тягар відбудови села ліг переважно на плечі жінок, стариків, підлітків та покалічених війною солдатів. Серйозні труднощі довелося подолати під час відбудови цукрового заводу. Не вистачало робочих рук, будівельних матеріалів. Адміністрація заводу (директор Шепель) склала детальний план робіт і спрямувала всі зусилля колективу на виконання цього плану. Завдяки наполегливій праці працівників заводу. Постійній допомозі районного керівництва і Укрцукротресту вже в 1944-1945 господарському році завод дав державі 1875 центнерів цукру, а в наступному році - 28 тисяч центнерів. У 1950-1951 роках виробництво цукру досягло довоєнного рівня.

На кінець 1944 року були відбудовані авторемонтні майстерні, а через деякий час обладнані новим устаткуванням. Протягом місяця були відбудовані приміщення майстерні МТС, де скоро приступили до ремонту тракторів та іншої сільськогос­подарської техніки. Зусиллями колгоспників колгоспів ім. Шевченка, ім. Димитрова, «Комунар» та «Червоний партизан» у 1944 році були перевиконані плани сівби ярових, при збиранні врожаю та посіву озимих культур.

Після перемоги мирна праця гребінківців супроводжувалася значними труднощами. В міру того, як відроджувалося життя, міцніла установа, згідно з якою всі громадяни України, що перебували в окупації, потрапляли у стан людей «другого сорту». Ще коли точилася кровопролитна війна, керівництво Радянського Союзу почало розробляти заходи по примусовому виселенню всіх українців, які не тільки працювали в німецьких установах, просто перебували в зоні окупації. Довго люди почували себе без вини винними при відповіді на традиційне анкетне запитання: «Чи перебували Ви або Ваші найближчі родичі в окупації». А як почувалися ті, хто проти своєї волі був вивезений на роботу до Німеччини. Пробиваючись до рідної домівки, вони потрапляли під фільтрацію органів КДБ, після чого сповна відчували свою неблагонадійність в очах влади. Особливо тяжко було тим, хто потрапив у полон, перебуваючи в Червоній Армії. Визволення обернулося для декого з них новими таборами, тільки вже радянськими.

На селянство, змучене тяжкими втратами рідних і близьких, розоренням і бідами, насувалася посуха 1946 року. Заданими Республіканського центру спостережень за станом природного середовища, середньомісячна температура весни й літа 1946 року була на 2-8 градусів вищою середніх показників. Удвічі, втричі, а нерідко і в 5-6 разів нижчою, порівняно з середніми показниками, була місячна кількість опадів та набагато більшою - кількість днів із суховіями. Сильна засуха, а також малосніжна зима спричинили загибель посівів зернових культур, не вродила картопля і овочі. На більшості території України почався голод. Поглинув він і Гребінки. Середня зарплата робітника становила 400-600 крб., а хлібина на базарі коштувала 80-100 карбованців. А ті, хто працював у колгоспі, отримував на трудодень 200-300 грамів посліду зерна. Це був середній заробіток колгоспника за цілий день тяжкої праці. Сотні гребінківських жінок помандрували до Західних областей України, де врожай вдався набагато кращим, просити та міняти на речі продукти харчування. Діти весною 1947 року блукали по городах, вишукуючи залишки мерзлої картоплі, яку потім споживали. А коли почалися жнива, ходили по полю і збирали колоски. Але керівники колгоспів і радгоспів не дозволяли робити і цього. Під загрозою побиття виганяли збирачів колосків з поля. Були нерідко випадки, коли у них відбирали торби з колосками і штрафували.

Незважаючи на голодування населення, керівники СРСР на чолі із Сталіним вимагали безумовного виконання хлібо­заготівельних завдань. Вся адміністративно-командна бюро­кратична машина була спрямована не на врятування людей від голоду, а навпаки, на подальше вилучення хліба з голодуючих сіл. Здійснювався щоденний «оперативний контроль» за хлібозаготівлями, щоденна звітність районів перед обкомами партії. А в лютому 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антисуспільний паразитичний спосіб життя». Він давав право адміністрації висилати за межі України осіб, які «підривали колгоспне виробництво». Такий захід фактично був спрямований на нове закріплення загнаного в колгоспи селянина.

Якщо багатьом у ході війни здавалося, що після такого лихоліття нове ярмо вже не звалиться на покірливу шию українського народу, то тепер їх чекало гірке розчарування. Напруженість, породжена сталінщиною, продовжувала висіти темною тінню над людськими життями.

Якби важко не було, жителі Гребінок глибоко в душі вірили, що своєю повсякденною працею зможуть здолати всі біди. Ентузіазм людей був великим. Повсюдно поширювався стахановський рух. Багато трудівників села ставали передовиками виробництва, за що отримували державні нагороди. Поєднуючи працю з навчанням у вечірній середній школі, багато гребінківців стали вмілими спеціалістами. Так, А.Ю. Черепенко, прийшов на завод у 1946 році. Він освоїв кілька спеціальностей, закінчив вечірню школу, потім - Київський інститут харчової промисловості, працював змінним інженером, начальником зміни. Від підручного котельника до головного інженера заводу пройшов шлях М.І. Бесідовський. Син розкуркуленого селянина О.І. Лютий закінчив середню школу, потім Білоцерківський сільськогосподарський інститут заочно і почав працювати зоотехніком, а свій трудовий шлях закінчив директором Саливінківського дослідного господарства. Подібних їм були десятки гребінківців.

Дізнатися що було з селищем далі…

Матеріал “Післявоєнні роки в Гребінках” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран