Гребінки були одним з найбільших сіл Київщини. Так, згідно з описом 1880 року в Гребінках проживало 3048 жителів, серед яких 2888 православних, 50 латинян і 110 жидів. У селі знаходилась поштова станція та декілька заїжджих дворів. Один раз на два тижні збиралися великі ярмарки, на які з’їжджалися торгувати селяни з навколишніх сіл. У селі проводили свої служби одна православна церква, польський костьол та жидівська синагога.

У другій половині XIX століття Гребінки стали центром волості, до складу якої входило 10 сіл і одна ферма (села: Гребінки, Ксаверівка, Пинчуки, Саливінки, Лосятин, Соколівка, Глушки, Піщана, Храпачі, Скребиші і ферма Великі Черниші).

Станом на 1900 ріку Гребінківській волості проживало 16446 чоловік (8095 чоловіки, 8351 жінки), в тім числі православних -15862 душі, католиків - 553, жидів - 331. У волості навчали дітей: одна двокласна приходська школа, сім церковно-приходських шкіл і дві школи грамоти. Землі числилось 20900 десятин. У тому числі 9064 десятини належало поміщикам, 2664 десятини належало чиновникам, 11726 десятин землі, наділеної селянам.

Утримання волосних посадових осіб обходилося в 975 крб. і сільських у 1246 крб. на рік. Волосний староста отримував платню в 200 крб., а волосний писар - 420 крб. на рік.

У 1912 році волосним старшиною був Пуриченко Павло Кузьмович, а волосним писарем - Теличко Федір Іванович.

В економічному житті Гребінок після реформи 1861 року важливу роль відігравав цукровий завод, побудований 1873 року. В1881 році він згорів, але через два роки Марія Браницька збудувала новий, продуктивністю 127 тисяч пудів цукру-піску за сезон. У 1900 році на заводі уже працювало 720 робітників, з них 250 місцевих жителів, решта - з Могилівської, Чернігівської та інших губерній. Графам Браницьким належав цегельний завод, на якому працювали 12 робітників, а також два водяні млини, більше 10 вітряків, олійниця, кілька кузень. Побудувавши в Гребінках цукровий завод, граф Браницький щонайменше думав про робітників. Завод у сезон варіння цукру (він тривав 4-5 місяців) працював у дві зміни. Кожна зміна тривала по 12 годин. Двічі на добу о 12 годині дня і о 12 годині ночі - сильний гудок сповіщав про початок роботи нової зміни. Відпочинок на сніданок і полудник тривав усього 30 хвилин. Робітники тільки і встигали, що проковтнути свою бідняцьку їжу, не відходячи від робочих місць:

За місяць роботи без вихідних Браницькі платили чоловікам по 5-6 карбованців, а жінкам і підліткам по 3-4 карбованці. Працювати робітникам доводилося в надзвичайно тяжких умовах - при високій температурі і волозі, при кривдах і відвертих знущаннях панських служак.

Працюючи в таких умовах, робітники виплескували начальству своє обурення. І результат, як правило, був один: непокірних виганяли за заводські ворота. З поодинокими бунтарями прикажчикам легко було розправитися. Та ось крапля до краплі, і терпіння робітників урвалося. Приводом до організованого виступом робітників заводу послужив випадок, коли прикажчик Семякін побив трьох дівчат-підлітків. Бо ті, як на його погляд, не досить швидко поверталися при пранні серветок від брудного бурякового соку. Як правило, в пральнях дівчата-підлітки за 14 років працювали зовсім голі і прали серветки в сильному вапняному розчині. Розчин безжально роз’їдав шкіру на їхніх руках і на всьому тілі.

Прикажчик накинувся бити дівчат, а одну з них, Марусю Дзюбочкіну, почав бити ногами. На плач прибігли робітники, в тім числі і Марусин батько - Петро Дзюбочкін. Тоді розлютований прикажчик ухопив дерев’яний кілок і кинувся на батька. Такого зухвальства графського служаки робітники стерпіти не змогли. Вони побили Семякіна. А потім тридцять робітників на чолі з П. Дзюбочкіним, М. Сафоновим, П. Федоровим, В. Васильєвим та А. Войтенком залишили роботу і оголосили страйк. До них приєдналися ще сорок робітників, що становило вже половину денної зміни працюючих. Робота заводу на певний час була зупинена. Страйкарі висунули свої вимоги заводовласникам. Серед них була й така: припинити знущання над робітниками, відмінити рукоприкладство.

У відповідь на вимоги страйкарів заводське начальство 23 грудня 1876 року викликало станового пристава, аби той провів дізнання про зачинщиків страйку. Страйкуючі до пристава не з’явилися, їх тимчасово прихистили гребінківські жителі. Тоді місцева влада зробила спробу примусити страйкуючих повернутися на завод для допиту, але робітники вчинили опір. За допомогою місцевої поліції зачинщиків страйку було заарештовано. Звістка про арешт товаришів викликала велике обурення серед робітників, які на чолі з М. Курдулєвим напали на волосне управління і звільнили заарештованих.

Побачивши свою неспроможність справитися зі страйкуючими, місцева влада звернулася до військового начальства 70-го піхотного полку, який на той час був розквартирований у Гребінках. За допомогою солдатів було проведено арешти найбільш активних робітників - організаторів страйку - М. Сафонова, В. Устимцева, М. Кравченка та А. Войтенка. Інші активісти втекли. Арештованих було передано до суду, пізніше суворо покарано.

Страйк гребінківських цукроварів мав великий вплив на робітничий рух в Україні 60-90-х років XIX століття. Недарма ж на завод було командировано чиновника від міністерства внутрішніх справ і чиновника для виконання особливих доручень від київського губернатора. І хоч цього разу страйкарі не домоглися задоволення своїх вимог, та їхній виступ довів, що вони не намірені бездіяльно терпіти знущання над собою заводських властей та їхніх прихвоснів.

Розправа над гребінківськими цукроварами викликала хвилю обурення робітників інших цукрових заводів Київської губернії. У знак солідарності страйки прошуміли і по інших заводах.

Під час революції 1905-1907 років часто горіли будівлі й скирти хліба поміщиків Браницьких, Бесідовського, Яворського. Селяни, як писав у донесеннях справник, намагалися «вижити» поміщиків. Вони відкрито виявляли незадоволення існуючим ладом. Поліція організувала негласний нагляд за селянами, завела на кількох жителів Гребінок справи за образливі вислови на адресу царя.

Дізнатися що було з селищем далі…

Матеріал “Робітниче та економічне життя гребінківців” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран