Вже в перші дні війни сотні гребінківців було відправлено в діючу армію. Люди вірили у швидку перемогу. А тому вони самовіддано працювали під гаслом «Все для фронту, все для перемоги». Але фронт швидко наближався до Гребінок.
Цукровий завод, авторемонтні майстерні, МТС та колгоспи розпочали евакуацію машин, устаткування та худоби у східні райони країни.
19 липня 1941 року німецькі війська окупували Гребінки. Окупанти встановили режим жорстокого терору і насильства. У перші дні окупації фашисти розстріляли радянських активістів, які з різних причин залишилися в селі: народного суддю А.Т.Вар’янського, секретаря редакції районної газети «Прапор Леніна» І.О. Приходька, учасника боротьби за встановлення Радянської влади О.З. Волошина, кадрового робітника цукрового заводу Ю.Л. Черненка, директора заготконтори І.В. Антонюка, голову колгоспу ім.Шевченка Клима Гусленка.
25 серпня 1941 року фашисти зібрали 37 жителів села єврейської національності і закрили в сараї цукрового заводу. Наступного дня стариків і жінок розстріляли, а дітей закопали живими.
За період тимчасової окупації гітлерівці закатували або розстріляли 84 жителів села, а 420 юнаків і дівчат відправили до Німеччини на каторгу.
Гребінківці не хотіли коритися фашистам. Ризикуючи власним життям, багато з них переховували радянських солдатів, які опинилися в німецькому оточенні, та допомагали партизанам. Так, гребінківець Яценко Іван Іванович разом із своїми синами переніс з місця недавнього бою до своєї хати 22 поранених радянських прикордонників і переховував від німців до їхнього одужання. Потім всі вони перейшли лінію фронту і продовжували битись з ворогом, захищаючи Київ. Багатьох радянських воїнів врятували від фашистів Любченко Михайло, Ярова Соня, Кириленко Соня та інші.
На цукрозаводі та Гребінківській МТС діяли підпільні організації, які очолювали Т.О. Копитін та Ф.М. Тромса. Підпільники цукрового заводу розповсюджували листівки, проводили диверсії на заводі, під’їзних коліях, збирали зброю та заготовляли медикаменти. Членами штабу підпільної організації, що діяла на цукровому заводі, були медфельдшер Гребінківської лікарні Н.В. Грушевець та шофер Саливінківського бурякорадгоспу І.С. Омельченко.
У липні 1943 року Гребінківська підпільна організація налічувала 40 чоловік. Вона мала на озброєнні 9 гвинтівок, 2 обрізи, 45 гранат і 600 патронів. Було сформовано партизанський загін у складі 30 чоловік, який почав свої перші бойові дії в Мотовилівському лісі. А в ніч з 12 на 13 липня 1943 року партизани вчинили напад на німецьку жандармерію і поліцію в Гребінках, захопили багато трофеїв, які двома автомашинами вивезли на свою базу в Мотовилівському лісі. Ворог шаленів. Було арештовано майже всіх підпільників, які ще залишилися в Гребінках, для організації другої партизанської групи, а також і тих жителів села, яких підозрювали в стосунках з партизанами. Серед арештованих були: Таран Андрій, Таран Василь, Караманя Георгій, Минкін Петро, Бикова Тамара, Бикова Валентина, Дзекан Галина, Мусієнко Галина та інші. Після жорстоких тортур у Гребінківському гестапо всіх арештованих відправили в сирецький концтабір м. Києва. Допити і катування тривали ще багато днів. Підпільники трималися героїчно. Тарана Андрія, Тарана Василя та Караманю Георгія було відправлено на каторгу в концтабір смерті Дахау, а решту фашисти розстріляли в сирецькому концтаборі.
Наближалися дні визволення. До Гребінок доносився гуркіт радянських гармат. Через Гребінки потяглися відступаючі частини німецької армії, гребінківці з нетерпінням чекали свого визволення.
6 листопада 1943 року Радянська Армія визволила місто Васильків. Бої з фашистами точилися недалеко від села.
А рано-вранці 31 грудня 1943 року вже точилися бої за визволення Гребінок. З боку станції Устимівка та на північній околиці села люди, що перебували у сховищах, почули звуки українських народних пісень. Минув страх, і люди побігли на вулиці. З поцілунками і сльозами на очах гребінківці зустрічали своїх визволителів. Хлібом і парним молоком люди пригощали радянських воїнів. Новий 1944 рік жителі Гребінок зустрічали визволеними від фашистського іга.
Відступаючи з України, німці, як і радянські власті у 1941 році, вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна… Ворогові повинна дістатись цілковито спалена й винищена земля».
Радянська Армія не дала змоги фашистам повністю знищити село і його жителів. Але шкоди було завдано фашистами великої. Вони зруйнували цукрозавод, МТС, середню школу, районну лікарню, будинок райвиконкому, склади, спалили 13 житлових будинків. Збитки, що їх завдали гітлерівці цукровому заводу, становили близько 5 млн. крб., а МТС – 1,4 млн. крб.
Відразу після визволення села всі чоловіки призовного віку були мобілізовані до армії. Погано озброєних і ненавчених, їх зразу ж кидали в атаку на ворога, від чого багато хто з них загинув, недалеко відійшовши від рідного села.
Так, Бабенко Євдоким Нагейович, Бабенко Євдоким Миколайович, Головатий Іван Меркулович, Дороженецький Григорій Гнатович, Желяк Семен Каленикович і місяця не повоювали, в кінці січня 1944 року загинули смертю хоробрих при визволенні Жашківського району Черкаської області. Всі вони поховані в селі Баштечки Жашківського району.
Дізнатися що було з селищем далі…