чани!

З величезним почуттям гордості вітаю вас з Днем селища!

Куди б не закинуло нас життя пам’ятаймо, що в кожного з нас є маленька Батьківщина. Там, де ми народились, де слухали колискову, де зробили перші кроки, де промовили перші слова.

Щодня кожен з Вас, своєю працею возвеличує рідне селище, робить усе для того, аби цей маленький, чарівний куточок України, в якому випало жити і працювати нам з вами, процвітав і мужнів.

Сьогодні селище живе, розбудовується, поліпшується його благоустрій. І в цьому велика заслуга славних його мешканців – спадкоємців мудрих і працьовитих предків. Ми й надалі спільно працюватимемо над нагальними питаннями, зростанням благоустрою громади та її впевненістю в майбутнє.

Гребінки завжди славились людьми – талановитими, щирими, добрими й працелюбними. Саме завдяки їх старанням, умілим рукам, натхненній праці селище живе і процвітає.

Гордимося тим, що 24 жителі нашого селища стали на захист нашої держави і молимося за здоров’я  та скоріше повернення додому.

У це світле свято бажаю, щоб наші Гребінки завжди були квітучими і красивими, а життя кожної сім’ї – сповнене душевного тепла, радості й достатку! Нехай Бог благословить наш край і дасть його мешканцям міцне здоров’я, добробут й багато успіхів на життєвих шляхах, нехай у ньому завжди лунають дитячі голоси, примножується його слава і краса.

Впевненості і стабільності вам у житті! Щастя, благополуччя, миру кожному дому і кожній родині!

Щиро  ваша

селищний голова                        Н.С. Збаращенко

Заздравне слово Гребінкам

Б’є дзвін чотириста разів,

Він б’є не випадково,

Бо ювілей серця зігрів –

І треба мовить слово.

Гребінки – це козацький дім,

Де блиск на мужніх лицях,

Усім хвала, привіт усім,

Хто з нами поріднився.

Тут краєвиди чарівні

І люди роботящі,

Вуста багаті на пісні,

Бо тут вони найкращі.

Живе тут український дух,

Живе, щоб не вмирати

Привітність, стишивши ходу,

До кожної зве хати.

Благословенна, земле, будь,

Що цих людей зростила

Гребінки – хай до тебе йдуть

Любов, повага й сила !

Гребінки – родова печать,

Не скажеш все словами.

Нехай же Божа благодать

Завжди сія над вами !

Вадим Крищенко

Галина Григорівна народилася 1923 року. Після закінчення семи класів Гребінківської середньої школи поступила на навчання до Білоцерківського медичного училища, яке закінчила в 1940 році. Повернувшись додому пішла працювати фельдшером в Гребінківську районну лікарню. Через рік почалася Велика Вітчизняна війна. Другого дня війни 23 червня Галина Григорівна в числі групи медичних працівників Гребінківського району виїхала на фронт. З ворогом зустрілася біля міста Яворів Львівської області. Сотні поранених рядянських бійців пройшли через ніжні руки фельдшера Галини Григорівни. Натиск ворога був нестримним. З тяжкими боями радянські війська відступали на схід. Залишивши ворогові Львів, Тернопіль, Житомир. Радянська Армія зайняла оборонні рубежі навколо Києва. Частина в якій служила Галина Григорівна зайняла оборону біля Житомирського шосе. Героїчно обороняли радянські війська древню столицю України. Під час невеличкого перепочинку Галині Григорівні пощастило зустрітися з Гребінківцем, колишнім офіцером Бутенком Федотом Саковичем. Зустрілись і розпрощались. Надійшов наказ Ставки залишити красень – Київ ворогові.

З останніми захисниками міста Галина Григорівна на дерев’яному плоту перепливала на лівий берег Дніпра. Далі фронтова дорога довела її до Чернігова. Ворог замкнув кільце і відступати було нікуди. В одному з боїв Галину Григорівну було поранено в руку. Ворог натискав з усіх сторін. Тисячі радянських воїнів були вбиті, а тисячі здавалися в полон. Галина Григорівна прийняла рішення повертатися додому. Ховаючись від зустрічі з німцями вона через півтора місяці тяжкої дороги прийшла до рідної хати. Побачивши виснажену і знесилену доньку батьки не могли її впізнати. Поки рана вилікувалася Галина Григорівна переховувалася, навіть не показувалась сусідам. А коли показалась людям на очі одразу донесли до комендатури. Наказали щотижня приходити і відмічатись. Скоро і получила повістку на відправлення на роботу до Німеччини. Виручили Гребінківські підпільники. Член штабу підпільної організації Наталія Василівна Грушевець, яка працювала фельдшером в Гребінківській лікарні, переконала головного лікаря щоб той оформив Галину Григорівну на роботу. ЇЇ прийняли операційною сестрою в хірургічне відділення лікарні. Таким чином Галина Григорівна уникла ворожої каторги. З того часу вона підтри­мувала зв’язки з підпільниками, через них передавала до Гребінківського партизанського загону медикаменти та перев’язочний матеріал. 31 грудня 1943 року радянські війська визволили Гребінки від німецьких окупантів. 2 січня 1944 року Галина Григорівна була членом медичної комісії по мобілізації гребінківців до радянської армії, які по різних причинах перебували під час окупації в селі.

Через кілька днів Галина Григорівна вибула на фронт. І прийшлось їй гнати ворога тими шляхами якими прийшлось їй відступати у 1941 році. І знову знайомий Яворів. Та далі іти не прийшлось, друге поранення кулею вона отримала в ногу. ЇЇ відправили на лікування до військового госпіталю, що знахо­дився в місті Макіївка. Після одужання її зачислили операційною сестрою у хірургічне відділення.

Додому повернулася офіцером Радянської Армії в чині старшого лейтенанта медичної служби. Відпочивати було ніколи. І вона знову операційна сестра, тільки вже в Гребінківській лікарні.

Лейтенант Желяк Галина Григорівна була нагороджена двома орденами Великої Вітчизняної війни та багатьма бойовими та трудовими медалями.

Померла Галина Григорівна 9 липня 1994 року і похована в селищі Гребінки.

Матеріал “Лейтенант Желяк Галина Григорівна” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /kombat-nosach-vasil-antonovich/ Sat, 30 Jan 2010 17:09:26 +0000 /?p=227

Народився в 1916 році в с. Гребінки. В селянській родині. В 1936 році був призваний на дійсну військову службу в армію. Навчався в полковій школі. Після її закінчення отримав звання старшого сержанта. В 1939 році закінчив школу молодших командирів. На другий день війни частину, в якій служив Носач В. А., відправили на фронт. Утримати ворожий натиск радянським війсь­кам не вдалося. Серед солдатів появилась паніка. Почався тяжкий відступ на Схід. Полк, в якому воював Носач, підійшов до міста Миронівка Київської об­ласті. В одному з боїв під Миронівкою отримав поранення в ногу. Санітарним поїздом, разом з іншими пораненими був відправлений на лікування в тил. Після лікування був направлений на Сталінградський фронт. Коман­дир роти, начальник штабу батальйона 260 дивізії, капітан Носач Василь Антонович був учасником Сталінградської битви.

Після розгрому гітлерівців під Сталінградом Василь Антонович разом з своїми солдатами визволяв від фашистів Україну. В чині майора командував батальйоном на Першому Білоруському фронті. Визволяв Польщу і її столицю Варшаву. А коли радянські війська підійшли до річки Вісли, батальйону Василя Антоновича було наказано першими форсувати річку. За успішно виконану операцію комбат Носач був нагороджений орденом Олександра Невського. Учасник штурму Берліна. Воїни батальйону майора Носача одними з перших зустрілися з американськими солдатами на річці Ельбі. За бойові заслуги Василь Антонович Носач під час Другої світової війни був нагороджений: трьома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, орденом Олександра Невського, орденом бойового Червоного Прапора. Медалями: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною». Демобілізувався в 1946 році.

Матеріал “Усенко Андрій Сергійович” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /usenko-andrij-sergijovich/ Sun, 25 Oct 2009 19:16:12 +0000 /?p=218

Народився 1922 року в селищі Гребінки, Київської області. В 1940 році закінчив Гребінківську середню школу. Восени 1940 року був призваний на дійсну військову служ­бу до Червоної Армії. 5 листопада 1940 року прийняв військову присягу. Був рядовим мінометного взводу. З перших днів війни брав участь у бойових діях.

У 1942 році був зарахований курсан­том Військово-Політичного училища в місті Горькому. Після закінчення училища був призначений заступником командира артилерійської батареї. Брав участь у боях з фашистами у складі Західного та другого Білоруського фронтів.

У чині заступника командира полку по політичній частині у складі 3-ї ударної армії Андрій Сергійович Усенко брав особисту участь у звільненні Варшави та штурмі цитаделі фашизму Берліна. Залишив свій підпис на стіні Рейхстагу.

За участь у бойових діях та проявлений героїзм Усенко Андрій Сергійович був нагороджений трьома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки та бойовими медалями: «За бойові заслуги», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною» та багатьма ювілейними медалями. Закінчив війну у званні капітана Радянської Армії. В 1958 році був звільнений з Радянської Армії в запас у званні підполковника.

Повернувшись у рідні Гребінки Андрій Сергійович був нап­равлений на посаду секретаря парткому у Гребінківську ремонтно-технічну станцію.

З 1959 року по 1962 рік- інструктор Гребінківського райкому партії. З 1962 року по 1966 рік працював на різних керівних посадах. Помер в 1995 році.

Матеріал “Усенко Андрій Сергійович” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /bondar-ivan-savovich/ Mon, 19 Oct 2009 22:11:51 +0000 /?p=215

Народився 16 липня 1904 року в селі Дрозди Велико-Половецького району (нині Білоцерківський район), Київської області в бідній  селянській сім’ї.

Закінчив два курси істо­ричного факультету Київсь­кого педагогічного інституту в 1933 році. Комсомоль­ський та партійний активіст. З 1927 року член комуніс­тичної партії.

До 1941 року працював першим секретарем Бишівського райкому партії Київської області. На початку 1941 року був зарахований слухачем військово-політичних курсів при вищій військово-політичній академії імені Леніна.

З вересня 1941 року по жовтень 1942 року військо­вий комісар 519 окремого саперного батальйону 295

стрілецької дивізії 37 армії. В жовтні 1942 року був тяжко поранений. З лютого 1943 року знову на фронті. По квітень 1947 року старший інструктор по організаційній роботі 6-ї окремої транспортної бригади. 8 квітня 1947 року майор Бондар Іван Савович був звільнений в запас. За участь у боях Великої Вітчизняної війни І.С. Бондар був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни другого ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями: «За оборону Кавказа», «За звільнення Будапешта», «За Перемогу над Німеччиною».

З квітня 1947 року по грудень 1948 року працював інструктором Київського обкому партії. За особистим бажанням в грудні 1948 року Іван Савович Бондар був призначений першим секретарем Гребінківського райкому партії, де працю­вав до 1954 року. З 1954 року обраний головою Гребінківського районного виконавчого комітету.

В 1966 році жителі селища Гребінки обрали Івана Савовича селищним головою.

Працюючи на керівних посадах Гребінківського району Іван Савович заслужив велику повагу серед жителів району та селища Гребінки, як чесний і порядний керівник.

Вийшовши на пенсію Іван Савович Бондар проводив велику громадську роботу у ветеранській організації селища.

Матеріал “Бондар Іван Савович” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /iz-spogadiv-natalii-vasilivni-grushovec-pro-nelegki-geroichni-chasi-vijni/ Wed, 14 Oct 2009 22:03:55 +0000 /?p=211

Чорні дні фашистської неволі для Гребінок настали в липні 1941 року. Щоб залякати людей, гітлерівці встановили жорстокий режим, запровадили комендантську годину. Пам’ятаю, як 25 серпня, коли у склад цукрозаводу загнали 37 чоловік, зачинили їх там, а наступного дня розстріляли.

Ці безчинства викликали ще лютішу ненависть до ворога, жадобу помсти. В Гребінках було створено підпільний комітет, куди увійшла і я. Ми розповсюджували листівки, закликали людей ухилятися від примусового виїзду до Німеччини, організовували диверсії на цукрозаводі, де працювали радянські військовополонені. Були у нас свої зв’язківці в Кодаках, Пинчуках. Вони допомагали підбирати надійних товаришів для створення партизанського загону, в який увійшло тридцять чоловік. Командиром ми обрали Т. О. Копитіна.

Спочатку провели декілька диверсій на цукрозаводі, під’їзних коліях, зібрали чимало зброї і медикаментів. Трохи пізніше було прийняте рішення – об’єднатися з фастівськими месниками. Вирушили до Мотовилівського лісу. По дорозі у Тростинській Новоселиці, Пинчуках, Оленівці здійснили напади на поліцейські управи, забирали списки приречених на каторгу в Німеччину людей, налогові документи, зібрали за допомогою населення чимало зброї, яка знадобилася для розгрому жандармерії в Гребінках.

Ряди партизанів поповнювалися. І, об’єднавшись з Василь­ківським партизанським загоном, ми почали завдавати ворогові відчутніших ударів.

Кожна партизанська операція підкошувала сили фашистів. Народних месників ворог боявся особливо, адже вони нападали зненацька, в будь-яку пору дня і ночі. Часто сили були нерівні, і партизани несли значні втрати. Але ми перемагали завдяки великій любові до рідної землі, народу, який хотіли поневолити чужоземці, правильній організації і маневреності дій.

На все життя закарбувався бій поблизу Мотовилівки, де німці вирубували ліс для своїх цілей. Розвідка донесла, що на цих роботах було зайнято небагато людей. Замаскувавшись, наша група прийняла бойовий порядок. Та трапилося несподіване: на вирубку з’явилася велика колона озброєних німців. Однак, не зважаючи на це, хлопці відкрили вогонь. Сили були нерівними, і я не встигала перев’язувати поранених. Багатьох тоді не вдалося врятувати. Під високими соснами Мотовилівського лісу перестало битися серце комбата Д. І. Дубініна.

Важкий двобій тримав загін в 1943 році поблизу Макарова. Смертю хоробрих у ньому полягли гребінківці О. Прохоров, М. Сауленко, В. Михайлов, був важко   поранений С. Новосардян.

…Залишилися позаду ті важкі чорні роки. Багато забулося, багато й пам’ятається. Але хочеться одного: щоб такі спогади ніколи не тривожили серця. Ні дітей, ні внуків.

Матеріал “Із спогадів Наталії Василівни Грушовець про нелегкі героїчні часи війни” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /paradnim-marshem-peremogi/ Fri, 09 Oct 2009 21:56:44 +0000 /?p=206

Степан Михайлович Здоренко народився в 1912 році в смт. Гребінки. Закінчив сім класів Гребінківської школи відмінником. Особливі здібності сільський хлопець мав з математики, за що керівництво районного управління освіти вирішило направити Степана Михайловича викладати математику в Лосятинську школу. За направленням районного управління освіти Степан Михайлович вступає до Білоцерківського педагогічного училища. Після його закінчення молодий учитель повертається в Гребінки і працює в рідній школі. У 1936 році знову вступає навчатися до Уманського педагогічного інституту. Після закінчення інституту був направлений на роботу директором дитячого будинку в місто Тараща.

У 1939 році був призваний на строкову службу до Червоної Армії. Через рік, у 1940 році, Здоренко Степан Михайлович закінчив курси молодших командирів.

Війну зустрів на службі в армії і відчув тяжкі дні відступу аж до берегів Волги. У 1942 році молодший командир Здоренко закінчує курси офіцерів і в числі своєї рідної частини бере участь у героїчній Сталінградській битві. Розбивши ворога під Сталінградом, Радянська Армія погнала фашистів на Захід. Степан Михайлович Здоренко визволяв рідну українську землю. Йому довелося вбрід форсувати Сиваш та штурмувати місто-герой Севастополь, а далі визволяти Білорусію, Естонію і штурмувати місто-фортецю Кенінгсберг.

Під час жорстоких боїв з фашистами Степану Михайловичу Здоренку пощастило зустрітися із своїм рідним братом, старшиною Здоренком Сергієм Михайловичем. Побути довго разом їм не вдалося, але сфотографуватися напам’ять все-таки змогли.

З першого дня війни і до її переможного кінця Степан Михайлович пройшов свою службу в рідній військовій частині №24496. З неї ж і звільнився в запас 30 серпня 1946 року. Як хороброго воїна, офіцера Радянської Армії Здоренка Степана Михайловича було відібрано до батальйону фронту, який мав брати участь у Параді Перемоги в Москві.

З орденами і медалями на грудях гребінківець Здоренко Степан Михайлович марширував у парадному строю Червоною площею на Параді Перемоги в 1945 році.

За бойові заслуги в боях з німецькими фашистами Здоренко Степан Михайлович був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, орденом Червоної Зірки, двічі медалями за відвагу, медалями: за оборону Сталінграда, за взяття Кенінгсберга та за Перемогу над Німеччиною. Нагороджений також багатьма ювілейними медалями.

Повернувшись додому, був направлений на роботу в село Пинчуки директором школи. Аз 1951 року Степан Михайлович уже директор однієї з найкращих шкіл Гребінківського району середньої школи в селі Мар’янівка, яка була побудована за сприянням народного артиста СРСР мар’янівця Івана Семеновича Козловського.

У 1954 році Степан Михайлович вступив навчатися на заочний відділ Київського педагогічного інституту ім. Горького на фізико-математичний факультет і закінчив його в 1957 році.

З 1956 року працював спочатку вчителем математики та фізики в Гребінківській середній школі №1, а з 1963 року – завуч Гребінківської восьмирічної школи №2.

У 1965 році далися взнаки наслідки минулої війни. Тяжка хвороба змусила Степана Михайловича залишити улюблену роботу, а потім зовсім прикувала його до ліжка. Не пощастило відважному воїну і відмінному вчителю дожити до пенсійного віку. В 1970 році Здоренко Степан Михайлович помер.

Матеріал “Парадним маршем перемоги” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран

]]> /svyato-pokrovska-cerkva/ Mon, 05 Oct 2009 09:23:23 +0000 /?p=201

Гребінківчани дуже шанували Діву Марію як Матір Божу, як непорочну Діву і як Заступницю свою перед Богом. У постійній боротьбі з татарами, які часто набігали на село, їм важко було б вистояти без віри в Боже заступництво. Саме символом такої опіки вони вважали Покров Пречистої Діви. Тож і побудували в селі Свято-Покровську церкву. Точну дату побудови першої сільської церкви встановити не вдалося, але відомо, що в 1730 році після руїн старої церкви сільчани побудували нову дерев’яну церкву. Того року прихід Свято-Покровської церкви складав 60 дворів у Гребінках, ЗО дворів у Саливінках і 10 дворів у селі Пологи. Настоятелем церкви у 1730 році був Іоким Новдевич, який був освячений 22 червня 1721 року в Переяславі єпископом Кирилом Шумленським. У 1850 році церква згоріла і на її місці в 1859 році гребінківчани побудували нову, ще більшу – п’ятикупольну церкву. Священиком у 1859 році був отець Правиков. При церкві уже працювала церковно-приходська школа.

В 1914 році настоятелем Свято-Покровської церкви у Гребінках був Трегуб Софрон Іванович.

Саме цього року до Гребінок приїздить семінарист Києво-Печерського монастиря Микола Микитович Колюк який почав служити псаломщиком у Свято-Покровській церкві. З Гребінками Микола Микитович пов’язав свою долю на все життя. У Гребінках він і одружився. Через кілька років Миколу Колюка освячують у священики і переводять настоятелем церкви в сусіднє село Саливінки. Там же він і навчав сільських дітей грамоті. Незважаючи на більшовицьку владу, отець Миколай палко підтримував Українську Автокефальну Православну церкву, за що в 1930 році його арештовують, і суд виніс вирок три роки заслання.

Після відбуття покарання отець Миколай, боячись нового арешту, тимчасово оселяється в Києві і влаштовується на роботу в будівельну бригаду. Саме його бригада брала участь у спорудженні пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві.

За вказівкою більшовицької влади в 1934 році було зруйновано Гребінківську Свято-Покровську церкву. На дворищі зруйнованої церкви більшовики влаштували місце для проведення ярмарків. З великим обуренням сприйняли сільчани такий зухвалий антигосподній вчинок більшовиків. Майже всі цінності церкви жителі села встигли приховати по своїх домівках. Пізніше, живучи без своєї церкви, жителі Гребінок весь час молилися Богу і просили свою заступницю Матір Божу заступитися за них перед Богом, аби Він простив всі їхні гріхи і повернув їм храм Божий.

У1941 році, коли почалася війна з фашистською Німеччиною, отець Миколай, як і тисячі інших жителів Києва, був мобілізований на оборону столиці. Потрапивши в німецьке оточення, отець Миколай, рятуючись від полону, добирається до Гребінок, де перебувала його сім’я. В Гребінках уже хазяйнували німці.

Згодом отець Миколай почав проводити роботу з віруючими про відновлення Свято-Покровської церкви. Велику допомогу в цьому надавав сільський староста Круглик Микита Миронович. А турботами жителів села Дітківського Казимира Гавриловича та Даниленка Герасима Зіновійовича в Гребінках було відновлено церкву. Під неї було переобладнано приміщення колишнього райкому партії.

Священиком у церкві став отець Миколай. З 1941 року і до нинішнього часу служба в Свято-Покровській церкві не припинялася. За післявоєнний період Свято-Покровська церква чотири рази міняла свою квартиру, але до 1980 року гребінківчани не міняли свого священика. Протягом 40 років настоятелем церкви був отець Миколай. У 1982 році отець Миколай помер. Йому тоді виповнилося 95 років. Тисячі жителів Гребінок і навколишніх сіл прийшли провести в останню путь свого улюбленого священика. Адже багатьох з них він навчав грамоті, вінчав чи хрестив.

З 1980 року настоятелем Свято-Покровської церкви став отець Іоан Сологуб. Його турботами було перебудовано стару церкву. Вона стала більшою і вищою, а на даху встановлено хрест.

У 1986 році перебудовану церкву освятив Святійший Митрополит Київський Філарет.

Жителі Гребінок весь час мріяли спорудити нову кам’яну церкву. Із здобуттям незалежності України їхня мрія здійснилась. Зусиллями Голови Київської обласної адміністрації А. А. Засухи та його дружини Т. В. Засухи, народного депутата України, у 2000 році було розпочато будівництво нової церкви.

Будувалась вона прискореними темпами. І у 2001 році, в день Покрови Пресвятої Богородиці, була відкрита для проведення служби Божої. Цього дня її освятив Святійший Митрополит Київський і всієї України Української православної церкви Московського патріархату Володимир Сабодан.

[See image gallery at grebinky.org.ua]

Матеріал “Свято-Покровська церква” було взято з книги “Моє рідне село” та опубліковано з дозволу автора Миколи Полікарповича Таран