Березнева погода, як і настрій у сторічної мешканки селища Гребінки Уляни Іванівни Таран, - мінливі. То сонцем заблищить в очах жінки радість, коли розпові­дає про свою велику родину, то до­щова хмаринка опуститься на її вії, коли згадає про чоловіка Федора Омеляновича, який загинув під час форсування Дніпра у роки Великої Вітчизняної війни, залишивши її у 31 рік удовою з чотирма дітьми на руках. Зітхне важко і змахне пекучу сльозу, згадуючи сина Миколу і доч­ку Галину, яких уже нема на цьому світі, але які залишилися живими і молодими у її материнському серці.

Цьогорічного п’ятого березня Уляна Іванівна пустила на поріг своєї старенької хати, яку власноруч збудувала у післявоєнні роки, свою соту весну. І зустріла її жінка піснею та частівками. Ударивши лихом об землю, пригубила чарчину. Жарта­ми та прислів’ями, яких назбирала безліч за своє життя, розігнала смуток і посміхнулася дітям, онукам та правнукам, які з усіх-усюд при­їхали, щоб привітати бабусю Уляну з її поважним столітнім ювілеєм.

Є ким гордитися тепер Уляні Іванівні. Адже у неї шестеро внуків, вісім правнуків і три праправнуки та дві турботливі донечки. Старша, Наталія, народилася перед війною, в сім’ї її ще називають Танею, бо так хотів батько, і молодша, Клавдія, з якою в матері пов’язані якнайкра­щі спогади. Лелеки не втомлю­ються носити у цю велику та друж­ну родину дітей. Є надія, що число праправнуків у бабусі Уляни з кож­ним роком збільшуватиметься.

Важке життя, сповнене втрат, випробувань, які принесли війна та голод, прожила старійшина роду Уляна Іванівна.

Була вона і жінкою, і мужиком, бо навчилася столярувати, ро­бити цегляну кладку, штука­турити, жати, косити, любити дітей так, щоб не відчували маленькі, що зростають без батька. І жодного разу при цьому не поскаржилася на долю й не подумала про друге заміжжя. Коли було дуже важ­ко, то біль відганяла піснею, смуток гамувала жартами. На Саливонківському цукровому заводі, де працювала з моло­дих літ, її поважали. А сусіди запрошували господинею на весілля, бо Уляна Іванівна вмі­ла смачно готувати, приправ­ляючи свої страви дотепними жартами та обрядовими пісня­ми. А як уже танцювати люби­ла! Як зачує, що десь на кутку музики грають то ноги самі у танець просилися. У 95 років так витанцьовувала на весіллі у внучки, що й молоді могли позаздрити. Такою вже, оче­видно, вродилася - працьови­тою, співучою, а на вдачу - веселою.

Сьогоднішня найповажніша за віком жителька Гребінок, яку, крім рідні, прийшли привітати Гребінківський селищний голова І.Ф. Тромса, начальник управління праці та соціального захисту насе­лення Васильківської райдержадміністрації І.В. Савріцький та ди­ректор територіального центру со­ціального обслуговування пенсіоне­рів та самотніх непрацездатних гро­мадян УПСЗН райдержадміністрації Т.Р. Рачківська, які передали юві­лярці наищиріші вітання від голови райдержадміністрації С.А. Задорожного, радо приймала гостей і, крім шампанського, частувала всіх дотеп­ними жартами та частівками.

Надію на тепло, довгі сонячні дни­ни принесла цього разу Уляні Іванів­ні весна, яка допитливо заглядала у вікна її хатини і кликала до роботи, якої сторічна жінка не цурається і досі, бо саме праця, як сама вважає, тримає її на землі. Це, мабуть, і є секрет її довголіття.

- Коли працюєш і сил додаєш собі піснею та жартами, то нема часу ду­мати про старість і хвороби, - го­ворить Уляна Іванівна. Навіть карточку в місцевій поліклініці діти завели для Уляни Іванівни у 95 років. До того часу вона не знала туди до­роги. І зараз знати не хоче. її лікують частівки, пісні, жарти, бо налашто­вують на хороший настрій та світлі думки. Чим не еліксир здоров’я та довголіття, який нормалізує тиск, додає блиску очам, примушує серце битися ритмічно і напоює снагою до життя?

Дивлячись на ювілярку, з’являється думка: “А чому б і нам не скористатися цією порадою і по­дивитися на речі більш оптиміс­тичніше? Приміром, так, як це ро­бить Уляна Іванівна Таран - жінка, яка недавно відзначила своє сторіччя і яка ніколи, ні за яких обставин не дозволяє серцю сумувати”.